Історія з нью-йоркського хмарочоса: як незнайомець врятував мій стартап

Це все могло закінчитись так і не розпочавшись.

У 2018 році я, мій друг айтішнік і мій тато вирішили змінити індустрію страхування. Ми придумали ідею для бізнесу, яка, як ми думали, могла змінити все. Кілька зустрічей за кавою та за келихом вина, і ось ми вже оформлюємо юридичну особу і ділимо частки. Згодом до нас приєдналась ще одна колега зі страхування.

Все розвивалось так швидко, що ми вже не встигали за подіями. Нами керували емоції, мрії та збіг обставин. Ми вже не керували цим кораблем, і в якийсь момент стали просто споглядачами. Ми робили презентації одна за одною, змінювали підходи, трансформували ідею, зустрічались з “поважними” людьми, я постійно пітчила, мікрофон і сцена стали чимось звичним для мене. На одному з таких івентів нас вперше назвали “стартапом” та запросили в акселератор. Як ви уявляєте собі стартаперів?

В моїй голові тоді промайнули фото Цукерберга, Стіва Джобса і, да простять мене Боги, Ілона Маска. Переді мною і командою тоді привідкривались двері чудового та шаленого світу. 

Так, у всякому випадку, ми думали. Але як показав досвід і всі наступні 4 роки, ця романтика була оманливою. 

Ніколи, чуєте, ніколи не думайте, що це є щось романтичне. Захопливе — так, романтичне — ні. По більшій частині це схоже на сюжет кіно, коли він приходить на побачення, вона так і не з’являється, потім починається дощ, він сидить на лавочці в надії, що вона все ж таки прийде, а наступним кадром ви бачите квіти у смітнику.

І в усьому цьому коловороті подій, нашого ентузіазму і “щасливого” збігу обставин ми, не задумуючись, вирішуємо взяти участь в акселераторі. На той момент у нас не було нічого — ні відтестованої ідеї, ні продукту, ні інвестицій.

Програма складалась з двох частин. Спочатку це сендбокс, в якому нас навчали основам створення стартапу. Ми вивчили тоді, що таке “cusdev”, “pitch deck”, “term sheet”, “CAC”, “LTV” та багато інших чудернацьких слів.

Після успішного проходження сендбоксу нам обіцяли перехід до наступноого щаблю — поїздку на 2 місяці у вже саму акселераційну програму у Нью-Йорк та інвестиції у розмірі 10 тисяч доларів. Ми працювали дуже важко, бо коли тобі обіцяють 2 місяці в Нью-Йорку на самому старті, ти знаходиш в собі такий запас сил і мотивації, якого можливо достатньо було б, щоб врятувати світ від кліматичних змін, голоду та астероїда, що рухається на Землю. 

І ми досягли своєї цілі. Ми пройшли у другу частину програми. І ось я вже в черзі у посольство США на візу, отримую омріяний блакитний папірець від офіцера, на якому написано магічне слово “Approved”, гуглю “що носити в Нью-Йорку, щоб не виглядати туристом” та розмовляю з усіма знайомими, хто був у США (чи то я хотіла дізнатись їх досвід, чи то похизуватись, що тепер я теж стану учасником клубу “Я був у США”).

Організатори запрошують нас на зустріч у ресторан, де на стіл кладуть той самий term sheet. У документі я бачу “інвестиції у розмірі 10 000 доларів” та “оцінка 700 000 доларів”. В принципі я не бачила більше нічого. Я лише думала про те, що ми майже мільйонери. Тут має бути місце для мільйона смайликів. Одна з умов — ми мали відкрити компанію у Делавері, США. Та заради бога, говоримо ми! Секундочку, зараз відкриємо!

15 квітня 2019 рік, 4 ранку, аеропорт Бориспіль. Я сідаю на літак з відчуттям, що це буде політ не у Нью-Йорк, а на Міжнародну Космічну Станцію. Хей, ви всі навколо, ви що не бачите, яка я успішна, молода і навіть трохи красива?!

Все йшло гладенько: віза, відкриття компанії, житло сплачено організаторами, СТО прилітає за тиждень, вже по прильоту нас чекають інвестиційний договір і 10 000 доларів. І розраховуючи на ці інвестиції, я з собою беру 600 доларів. Так, ви все правильно прочитали. 600 доларів, у Нью-Йорк. Ми заселились у те, що називається модним словом co-living, і це все було більше схоже на літній табір, ніж на створення стартапу, що змінить індустрію страхування.

І тут починаються “але”. Ми довго не могли отримати інвестиційний договір. Організатори не поспішали, ми ж думали, що це нормально, бо це ж серйозний документ, над яким можливо працює армія юристів міжнародної компанії. Але договору все не було. У цьому очікуванні один з моїх знайомих, власник ІТ-компанії з Харкова, пропонує зустрітись на каву десь на Манхеттені. 

За розмовою згадує про юриста американця, який планує відкривати акселератор в Україні, дає мені його контакт, і каже, що нам обов’язково з ним треба зв’язатись, бо чи мало де може знадобитись така людина. І в цей же день ми отримуємо інвестиційний договір. Знову ейфорія. А потім ми почали читати. Питання до умов виникали одне за одним. Разом з іншими стартапами ми вже копаємось у практиках американського права, проводимо “розслідування” і консультуємось з більш досвідченими колегами. Паралельно я зв’язуюсь з людиною, контакт якої залишив мені мій знайомий з Харкова.

В листуванні ми обговорюємо стартаперське життя, а також мимохідь я згадую про договір, що ми плануємо підписати, але у нас багато до цих умов запитань. Варто додати, що відповіді на ці питання самі організатори дають дуже розпливчасті. Юрист пропонує нам надіслати йому договір, щоб він теж глянув своїм професійним оком. А далі був дзвінок.

— Алекс, якщо ви це підпишете, у вас більше ніхто ніколи не проінвестує. These terms are ridiculous. You lose control over the company. Don’t do that!

Ми ще довго говорили й розбирали кожен сумнівний пункт умов. Все було погано. Дуже погано. Ми дійсно втрачали контроль над компанією, якщо його підписуємо. І тепер прийшла наша черга тягнути з відповіддю. Нам треба було прийняти рішення — залишитись без інвестицій, чи підписати договір, що заганяє нас у токсичні стосунки. Рішення важке, тому ми відкладали так довго, як могли.

І тут у гру вступає Microsoft. Але не так, як ви можете того очікувати. Ні, ми не зустріли випадково Білла Гейтса на 5 авеню, і нас не запросили на вечерю та партію в гольф. Нас всього лише запросили на івент для стартапів, що проводився в офісі компанії на перетині 8 авеню та 41 стріт. Там, під час івенту, сидячи на червоному стільці, я отримую повідомлення, яке міняє все: “Саша, якщо ви сьогодні не підпишете договір, завтра ви маєте з’їхати з житла”.

В моїй голові промайнули кілька сцен одна за одною: мене арештовує поліція, я у відділку, намагаюсь пояснити, як все відбувалось, поліціянтам все одно, вони невиспані й п’ють каву, потім ставлять штамп у моєму паспорті “депортація” і далі я у військовому літаку Сполучених Штатів Америки у наручниках лічу в Київ. Неймовірною силою волі я розганяю в голові всі ці думки, показую нашому СТО це повідомлення і виходжу з залу.

Я стою біля величезних вікон хмарочоса у серці Манхеттену, дивлюсь на офіс New York Times, людей внизу, у мене спітніли долоні, шлунок стиснувся до нудоти, і я думаю, що за добу я вже буду спати отам, біля того бомжика у синій кофтинці під червоною ковдрою, бачите його? І думаю про ті останні 100 доларів, що лежать в моїй кишені. На квиток в Київ не вистачить, винайняти житло теж не вийде на ті півтора місяця, що залишилась до перельоту додому. Цікаво, а чи бігають пацюки по тобі, коли ти спиш біля метро? І ще трошки починаю розуміти тих фінансистів, що у 2008 році викидались з вікон офісів Wall Street.

Треба щось робити. Давай, зберись, ганчірка! І я дзвоню своєму новому товаришу юристу і розповідаю про те, що нам поставили ультиматум, і питаю, як вчинити правильно у такій ситуації, щоб не мати проблем з поліцією. На що у відповідь отримую лише питання:

— Алекс, скільки грошей тобі потрібно, щоб залишитись в Америці до твого відльоту у Київ, тобто на ті півтора місяця?

— Мабуть, тисячі 2 доларів. Це щоб переїхати у Хартфорд, Коннектикут, там винайняти якесь маленьке житло, і там будувати свій страховий нетворк.

— Я тобі передзвоню.

Я кладу трубку і продовжую дивитись з 20 поверху офісу Майкрософт вниз. І пафосно думаю “Як все ж таки символічно, що тут, на вершині світу, я втратила все в одну мить”. І знову дзвінок:

— Алекс, я дам тобі 2 тисячі доларів.

— Що? Як це? А які умови?

— Ніяких. Віддаси, як станеш мільйонером.

Я все ще стою на 20 поверсі офісу Майкрософт. Тепер я взагалі не знаю, що думати. Думок не було. Було відчуття, що мене витягнули з палаючої будівлі. І тільки потім була думка, що у тих фінансистів з Wall Street, мабуть, просто не було друзів.

О 6 ранку ми виїхали з житла у Брукліні на автовокзал, а звідти в Хартфорд. З моїм новим другом і ангелом охоронцем я зустрілась за кілька днів у Старбакс на 5 авеню у Нью Йорку, коли він передавав мені гроші. Йшов дощ, я прибігла вся мокра, ще й запізнилась. Так я вперше побачила людину, яка врятувала наші мрії, амбіції й, можливо, ринок страхування. Конверт з грошима я впустила з рук. Він відкрився, й 2 тисячі доларів купюрами по 100 доларів як конфеті розсипались по підлозі Старбаксу. Я схильна називати це “мій Fail №1”.

Ця історія не повчальна. Це просто історія.

Запам’ятайте лише одне — не ведіться на шантаж і читайте умови договорів.

*На фото вид з вікон того самого офісу Майкрософт у той самий момент, і я над тими самими вікнами у роздумах про бомжів Нью-Йорка і тим, що я в одному кроці, щоб приєднатись до них.