Шлях до Бетльгейзе. Що я зрозуміла у день, коли мій стартап лишився без інвестицій і при чому тут Ілон Маск

24 червня 2023 року, ранок. Я мала непростий дзвінок з інвесторами, вся суть якого звелась до того, що інвестиції ми не отримуємо. Вибудована схема залучення фінансування руйнується, як Вавилонська башта. Але я сприймаю то з якимось стоїчним спокоєм. А можливо це шанс?

Я дала собі слово, що розповім цю історію не раніше, ніж прийму рішення.

Приблизно 1993 рік. Мені 4 роки. Я живу своє щасливе, на скільки це можливо у 90 ті роки, дитинство у Житомирі, на батьківщині Сергія Павловича Корольова — батька ракетобудівництва. Мама з татом вперше беруть мене у музей космонавтики.

Я насправді мало що пам’ятаю, але в моїй пам’яті викарбовується відчуття магії, що може подарувати лише космос. Ох, мамочка, якби ви тільки знали, що то за «горе» ви зі мною наробили. Люблю вас безмежно!

2006 рік. Я абітурієнт. Вступаю у 4 університети на 5 різних факультетів: політологія, маркшейдерська справа, видавнича справа, економіка, авіакосмічне будування.

Так, я була різносторонньою людиною, або людиною, що не може визначитись, чого вона насправді хоче у цьому житті. Серед усіх можливих варіантів обираю Факультет авіаційних та космічних систем при КПІ. Я вчилась завзято і весело. Досі вважаю, що це був найкрутіший період мого життя. Але він, на жаль, швидко закінчився. В кінці першого семестру я зіштовхуюсь з корупцією серед викладачів, і моя бунтарська натура та гіпертрофоване відчуття справедливості штовхає мене прийняти рішення покинути КПІ.

Я переходжу в інший університет на факультет японської філології, чим і займаюсь наступні 5 років. Цікавий факт: пишу наукову роботу з ненормативною японської лексики. Мій бунтар тріумфує.

2009 рік. В кабінеті невропатолога лікар повідомляє мені: «Олександра, у вас епілепсія. Вам доведеться якось з цим жити». І я живу. А що ще робити? Лікарі, пігулки, лікарі, приступи, нові пігулки, нові лікарі, і знову приступи. І так вже багато-багато років.

2011 рік. Я відчайдушно намагаюсь знайти роботу. Але як ви думаєте, скільки вакансій доступно в Україні для філолога японської мови? Це вектор, що прагне до третьої чверті площі координат. І я у тому відчаї чіпляюсь за першу позицію, що мені запропонували — співробітник відділу перестрахування.

Серед страховиків є такий жарт, що жоден з нас не прийшов у страхування за власним бажанням. Всіх, так чи інакше, заставило життя.

2014 рік. Я швидко рухаюсь по кар’єрних сходах і ось мене запрошують у компанію, що для багатьох молодих спеціалістів зі страхування є обіцянкою успішного життя. Я вдягаю свою найкращу костюмну сукню, підбори, фарбуюсь і йду на свій перший робочий день в American International Group (AIG). Дорогою до офісу думаю про те, що Тоні Роббінс напише про мене книжку. Давайте чесно, я страшенно пишалась собою.

Січень 2016 року. Мені тиснуть ті підбори, ті костюми і те корпоративне життя. А ось жага до космосу, як затиснута пружина нагадує про себе без кінця. І я пишу електронного листа. «Шановна командо, Мене звати Олександра Гладишевська. Я наразі шукаю роботу в аерокосмічній компанії. Своє резюме прикладаю… і т.д.» Отримувач: …[email protected]. Отримую відповідь на кшталт «Дякуємо, але у нас немає для вас відповідних позицій».

Травень 2016 року. Я покидаю AIG. Підбори натерли до крові, а корпорація вхопилась в моє горло і «примушує до миру». А мені 27. Я вже не хочу бути персонажем книги Тоні Роббінса. Я хочу, щоб про мене написав Волтер Айзексон. І я створюю свій перший бізнес. І що ви думаєте? Я вирішила нарешті зайнятись космосом і втілити свою мрію, розтиснути ту пружину? Ні, я боягуз. Або ризик-менеджер. Я створила страхового брокера. Але так чи інакше це також був «стрибок віри».

2017 рік. Ввечері на посиденьках з колегами зі страхування на конференції, коли мене питають, які мої плани на бізнес, я чесно відповідаю:

2018 рік. Я вже звикла робити МРТ. Це стало такою звичною процедурою, від якої ніяких особливих результатів чи новин я не очікувала. І цього разу теж нічого особливого, аж поки я не дочитала до останньої сторінки, бо все найважливіше завжди пишуть на останній сторінці. Я страховик, повірте мені, я знаю. Кіста у правій скроневій частині мозку. Перше слово, що приходить в голову — «б**». Пам’ятаєте, я ж фахівець з ненормативної лексики. Мені такими словами думати можна.

Нейрохірург довго мені пояснював, що то таке, як воно працює, і яким чином викликає епілепсію, і що мені доведеться з цим жити. І я живу.

20 січня 2019 року. Це вже буде третя. Я довго обирала. Малювала її на руці. Жила з нею. Перевіряла, чи не набридне мені бачити її кожен день. І вирішила — це вона.

30 травня 2020 року. Я сиджу за столом зі своєю сім’єю. На екрані телевізора - зворотний відлік: 10, 9, 8, 7…. Я стискаю кулаки і молюсь. Так, я, заклятий атеїст, молюсь Богу, щоб ракета місії Crew Dragon 2 успішно злетіла. І вона це робить!

Мене розриває від емоцій як наднову зорю, як ту Бетельгейзе, що на моїй руці. В той самий момент я отримую повідомлення від товариша: «А я один такий, кого сексуально збуджує запуск ракети?» Ні, друже, ти такий не один.

2019–2023 роки. Закрутилось. Стартап, інвестиції, запуск в Україні, війна, інвестиції, запуск у США. І… як ви думаєте в якій сфері я створюю стартап? Бінго! У страхуванні. Сергій Павлович, я знову зрадила свою мрію. І знову на горизонті замаячив Тоні Роббінс, хай йому грець. Але хоч би що там було, це одна з найзахоплюючих подорожей, які можна пережити: ти Колумб, фадішта з бару в Лісабоні, трохи Курт Кобейн, і ще трохи Ніл Армстронг. Тобто гранж, крінж, депресія і першопроходець у світлі вічної слави. Останнє не гарантовано.

24 червня 2023 року, обід. Так, це шанс. Саме зараз, тут, у цій точці, можна зупинитись, зафіксувати цей етап життя і почати новий. І я приймаю рішення. Я йду у аерокосмічну індустрію. Космос, я більше тобі не зраджу. І я пройду через всі ці терни до зірок!

24 червня 2023 року, вечір. Ну і ніби твердості мого рішення було недостатньо і життя підкидає мені останній аргумент — лист з радіології, МРТ. Знову нічого особливого, ніяких новин. І знову та остання сторінка. Ще одна кіста. І я знову живу. Бо яка різниця, якщо ти прийняв, можливо, найважливіше рішення у своєму житті.

Моє резюме розлетілось одразу по всіх моїх друзях і знайомих, що так чи інакше пов’язані з аерокосмічною індустрією. Донька сказала: «Мама, я пишаюсь тобою». Чоловік — «Котику, я підтримую тебе, у тебе точно все вийде». Колега — «Щоб прийняти таке рішення треба мати первинні статеві ознаки чоловіка (евфемізм)».

Я не знаю, куди заведе мене цей шлях, і що буде далі. Але я точно знаю, що моє життя за мене ніхто не проживе. І немає ніякої демоверсії життя. Воно одне. І ми його або живемо, або удаємо, що живемо.

У своєму особистому щоденнику я записала «Довіряй собі».